- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Люблю читати. Власне, книги наповнили моє життя в усіх сенсах. Так склалося, що сьогодні працюю в бібліотеці, отож не просто читаю сама, а ще й раджу книги іншим. До речі, найбільше подобаються моменти, коли вдається знайти для читача саме «його» книгу, а після бачиш очі навпроти – схвильовані та щирі. Що ж я прочитала нещодавно? Зізнаюсь, що час читання якраз попереду, адже в сільській місцевості осінь відкриває книжковий сезон, тому назву не так багато. Остання – «Необдумана Міловиця» Зінаїди Луценко. Невеличкий формат спокусив, місця небагато, а враження у потязі до Львова забезпечені. Не лишила байдужою. Відчувається, що авторка писала щиро, використовуючи, мабуть, оповіді рідних людей про минуле. Віриш. Співчуваєш. Думаєш. Що ще? «Зозулята зими» Дари Корній у співавторстві Талаю Владмировою. Ось ця книга мене висмикнула з тривалого стану нечитання , надто багато всього відбувалось довкола. До речі, у «Зозулятах зими» вразили не стільки містичні елементи, скільки соціальна проблематика. Певно, авторкам теж боліло. Потім… «Подвійні міражі» Наталки Шевченко. Цій книзі я особливо вдячна. Вона стала ковтком повітря у дуже чорні часи. От здавалось би, теж присутня містика, а враження, що підглядаєш у шпарину за чужим життям, справжнім, адже воно з помилками. І співчуваєш, і хочеш вірити у той другий шанс понад усе.

- Як обираєте книжки для читання?

- Книги обираю по-різному. Іноді приваблює ім’я автора, часом - тематика, рідше – обличчя книги, і стовідсотково – коли її радять інші читачі, особливо, коли підозрюєш, що смаки схожі.

- Що можете порадити для читання іншим?

- Що пораджу? Ось з цим важче. Переконана, що деякі книги знаходять нас у потрібний момент, коли душа просить саме цього, а інших може й не зачепити. Однак ризикну. Книги Володимира Лиса «Століття Якова» та «Соло для Соломії», хоча мені подобається і його «Маска». Справжні книги. В них історія застигла такою, якою була. Історія в житті звичайної та водночас унікальної людини. Ще книги Ірен Роздобудько. Ця авторка вмикає потаємні кнопочки й образи оживають, принаймні, зі мною таке трапляється. З усього перечитаного пораджу «Ґудзик», це якщо кортить справжніх почуттів. Є ще одна книга сєверодонецької авторки Світлани Талан, яку раджу і я, і старше покоління читачів. «Не вурдалаки». Про покоління дітей війни. Написано просто, ніби близька подруга розповідає, зате їй віриш. Якщо ж хочеться естетики й надриву, можна перечитати Марію Матіос. «Солодка Даруся», «Нація» забезпечать по-справжньому сильні емоції.